Поховали "майданівця" і волонтера Миколу Маркова. Світла пам'ять!

Вчора, 18 травня, “Вінницька обласна Народна Самооборона” вирушила до Києва, аби вшанувати пам'ять ще одного загиблого Героя України - волонтера Миколи Маркова

Ще з часів, коли тільки починався Євромайдан, Микола опікувався мітингарями. Його одностайно обрали “сотником” 27-ї сотні самооборони Майдану (була створена з колишніх військових запасу на базі охорони будинку Профспілок).

Потім в “майданівця” було захворювання легень, але це не спинило чоловіка: з початком АТО Микола став волонтером. Він возив на передову необхідні речі, часом організовував все сам, часом спільно з іншими волонтерами. Байдужість до свого здоров'я і згубила Миколу Маркова. Він помер 17 травня через пошкодження легень від шкідливих речовин внаслідок горіння шин. Він “не долікувався”. 

Його побратим Ярослав каже, що “що би не сталося, Микола завжди був “при справі””. 

   -   У нас, майданівців, у всіх проблеми з легенями. В Миколи були проблеми з серцем, та й лікування він почав запізно. Кажуть, його організм просто не витримав наркозу. 

Рідним Микола “особливо нічого не розповідав”, як каже його тітка. Мати знала тільки, що той “працює в Києві”. 

Про Миколу кажуть: він завжди був щирим патріотом.

   -   Микола врятував не одне життя, був непоказний і тихо робив свою справу, - каже командир 9-го окремого мотопіхотного батальйону ЗСУ Сергій Котенко

Вчора на Майдані Незалежності “Вінницька обласна Народна Самооборона”, “Самооборона Майдану”, нацгвардійці, бійці, зокрема 9-го батальйону та “Айдару”, яким він возив допомогу, хлопці з 25-ї та 27-ї сотень та звичайні перехожі прощалися з Миколою Марковим. Люди вклонялися “сотнику” за його відданість справі. Рідні Героя мовчки тужили за своїм сином, братом, батьком. 

Потім тіло “майданівця” повезли на поховання, до його рідного села П'ятигори Тетіївського району, що на Київщині. Там і попрощалися з ним востаннє.

Примітно, що весь час, поки йшла підготовка до поховання і під час нього самого природа наче тужила разом з усіма людьми: темне низьке небо, неймовірної сили вітер та невпинний дощ. Прапори ледь не виривалися з рук тих, хто їх тримав; вінки й квіти тремтіли й падали; одежі людей та парасольки майже безрезультатно намагалися захистити своїх власників від непогоди. 

Проте, щойно поховання скінчилось, небо прояснилось, дощ спинився, вітер вщух. Як казав священник, “це трагедія, але втрачати віру й надію не можна”. Вийшло сонце. 

Коментарі

Додати новий коментар